Акушерка Тетяна Соколова працювала у пологовому будинку №2 у Маріуполі. Вона не залишила своїх пацієнток і після 24 лютого, коли російські війська вдерлися на територію України. Півтора місяця вона продовжувала приймати пологи під обстрілами та авіаударами, без води, світла та опалення.
Джерело: кадр з відео
Протягом цього часу у її підвалі з’явилися на світ 27 малюків. Усі ці півтора місяця Тетяна робила фотографії того, що відбувалося у Маріуполі та у пологовому будинку, щоб світ знав правду про війну в Україні. Однак під час проходження фільтраційного табору її змусили видалити світлини.
«Війна прийшла у моє життя, коли я була на роботі. О 5:30 ранку у пологовому будинку пролунали сильні постріли. Було незрозуміло, що відбувається. Посипалися шибки. Я повернулася на зміну другого березня. Більше нас уже ніхто не змінював. У підвальному приміщенні організували пологовий зал, операційну, передпологову. Без світла інструменти стерилізувати не було чим. Ми їх просто випалювали на спирту. Дуже холодно. Головне завдання було зігрівати новонароджених», — розповіла Тетяна в інтерв’ю виданню «Настоящее время».
Хоч і в страшних умовах, але жінки народжували. За півтора місяця у підвалі народилося 27 немовлят. Як розповіла акушерка, молоко у матусь з’являлося лише на другий-третій день. Штучного дитячого харчування не було, тому жінки, у яких уже прийшло молоко, годували чужих немовлят.
«Народження цих 27 дітей у підвалі – це перевага життя над смертю. Вони рятували нас, давали нам надію, допомагали нам жити», — додала Тетяна.
Джерело: кадр з відео
Крім того, медик розповіла історію про те, як довелося вперше робити кесарів розтин. Після одного з авіаударів військові привезли до них двох жінок — в однієї було розірвано тканини на ногах, у другої, Віки, пошкоджені уламками руки, ноги та невелика рана на животі.
«Віка непритомніла, падав тиск. Тоді вперше в підвалі ми зробили кесарів розтин. Коли зашивали, скінчилась солярка. Зашивали із телефонними ліхтариками. Віці було 37 років. Перша, дуже бажана вагітність. Вона лікувалась від безпліддя. Дев’ять місяців лежала на збереженні. Її ще не народженого малюка застрелили».
Наступного дня після обіду акушерка підійшла до Віки та розповіла, що вона народила хлопчика вагою в 3700 г, але він мертвий. Тетяна спитала, чи хоче вона побачити дитину. Каже, породілля говорила спокійно, наче втратила здатність плакати.
— Тетяно Іванівно, я про це думаю дуже довгий час. Я думаю про те, що якщо я подивлюся на цю дитину, то я просто збожеволію. А якщо я на нього не подивлюся, я буду жалкувати все життя.
— Віко, ти виріши, як нам бути, що нам робити.
— Давайте так. Ви піднесете його мені швиденько, я на нього подивлюся, але чіпати руками не буду. Добре?
Вікторія все ж таки взяла дитину і сказала, що вона дуже схожа на її чоловіка. Вона потримала хлопчика близько п’яти хвилин, а потім віддала. За словами Тетяни, вона добре трималася, поки не прийшла російська преса, яка ходила з автоматами і брала інтерв’ю. Тоді Вікторія не витримала і зірвалася. Спочатку вбили дитину, а потім підходять щось питати…
Також Тетяна розповіла, що коли російські окупанти взяли частину міста під контроль, то почали змушувати медиків із пологового будинку виїхати до Росії. Вона змогла пройти фільтрацію та виїхати на підконтрольну Україні територію, але під час перевірки довелося видалити фотографії, зроблені за часи війни.
«Я тут, але пам’ять вона весь час видає. Гуляєш гарним сонячним Львовом, бачиш цих малюків, їхніх мам. Вони їх тримають за ручки, котять у візку. Дивишся на них, а серце рветься від болю та відчаю, розуміючи, що там, у Маріуполі, багато діток залишилися лежати в таких же візочках під завалами. Вони сплять вічним сном», — заключила медик.
