Ведучий ТСН на 1+1, телемарафону “Єдині новини” Святослав Гринчук поділився з нами своєю історією, розповів, як підтримує зв’язок із донькою й дружиною, та які таланти йому довелось прокачати в новій реальності.
Ваші відчуття 24.02.2022, були готові, вірили, що почнеться війна?
Є речі, до яких не можна бути “готовим”, навіть, якщо щоденно і в величезній кількості читаєш новини, думки експертів і мозок підказує тобі, що ситуація дуже тривожна. Все одно десь глибоко переконуєш себе: та ні, такого не може статись, омине, пронесе, вляжеться. Не секрет, що про загрозу вторгнення було відомо ще з початку року. Не було лише до останнього зрозуміло, який саме воно матиме вигляд. Відверто скажу, до останнього припускав, що ситуація максимально загостриться на східних лініях розмежування, але безпосереднього удару по Києву та інших містах країни, віддалених від фронту не буде. На жаль, помилився.
Напередодні наступу, коли риторика Кремля почала ставати все більш агресивною — вирішили з дружиною, що їй та доньці краще про всяк випадок на вихідні поїхати до бабусі у Львів. Мовляв, у крайньому разі — відпочинуть, погуляють і, якщо все буде гаразд — у понеділок повернуться. Тож взяли на ранок четверга квитки на потяг. О 6-ій 50 в них мав бути потяг. А о 5-ій ми прокинулись. Чи то телефон почав жахливо вібрувати від купи повідомлень, чи то почули крізь сон якийсь вибух — вже точно і не згадаю. Одразу прочитав пост моєї колеги Марічки Падалко, яка цього разу якраз була на ранковій інформаційній зміні і все зрозумів. На щастя, сумки були зібрані — бо і без того планували на вокзал. Тож за півтори години вже посадив дівчат у вагон. Сам поїхав на роботу. Досі не було стовідсоткового розуміння, що відбувається, хотілось себе переконувати, що все це не насправді.
Як змінилося ваше життя та діяльність в новій реальності?
Вже два місяці я не бачився з своїми рідними. Тобто, бачусь щодня, але лише через відеозвязок. Такої довгої розлуки у нас ще, мабуть, не було ніколи. Але бідкатися особливо ніколи, бо чимало роботи. А робота, треба визнати, дуже допомагала прийняти і усвідомити нову реальність, особливо у перші тижні великої війни. Прямі ефіри ТСН зараз майже щодня, у різний час, інколи посеред ночі, через комендантську годину часто доводиться ночувати на роботі.
Маю там свою “похідну” сумку із найнеобхіднішим: каремат, спальник, плед, рушник. У перші тижні розкладав все це у бомбосховищі у нас під каналом, потім знайшов доволі затишний закуток всередині офісу, за багатьма стінами — тобто відносно безпечний. Але інколи все одно в час повітряної тривоги доводиться повертатись у підвал. Вдома у квартирі облаштував собі теж спальне місце у глухому коридорі без вікон. Спершу ночував там, тепер — переходжу туди за потреби, тобто коли лунають сирени.
Увесь час від початку повномасштабної війни був в Києві, нікуди не їхав західніше, бо тут робота, тут — змога бути корисним і помічним. Що ж до побутового аспекту — коли мешкаєш сам — доводиться трохи більше “прокачувати” кухарські таланти — вже якась користь від усього цього жахіття 🙂 Запилену гітару дістав із кутка, кілька пісень написав. Кожен, думаю, в такий складний психологічно час намагався шукати якісь свої способи емоційного розвантаження. У мене спрацював ось такий.
Як переживає війну ваша родина, донька?
Моя дружина — справжній боєць. Вже другий місяць фактично самотужки дає собі раду з донькою і усіма її примхами. При цьому переїзди, пошук тимчасового житла — усе це здебільшого на її плечах. І одночасно вона продовжує віддалено, але справно робити свою роботу — працює піарником в одній громадській організації. Звісно, розвиток технологій і змога щовечора бачитись через відеозвязок — дуже допомагає нам триматись разом і не впадати у відчай.
Донька теж не панікує. Про те, що триває война вона вже знає кілька років. Ми їй розповідали, що росія напала, вкрала Крим, стріляє в наших людей десь далеко на Сході. Тож тепер залишилось їй просто пояснити, що ці “погані дядьки” спробували ще й інші українські міста захопити, Київ в тому числі.
Коли говоримо по телефону — показую їй її іграшки, її кімнату, запевняю, що стежу, аби все тут було в порядку і чекало її повернення, вона радіє, що все поки що у безпеці і “росія її улюблені речі поки не захопила” 🙂 Розповідала своїм нови подругам, що її тато спить тепер у коридорі, тому що у його місті падають бомби. Але, схоже, не надто за мене хвилюється. Впевнена, що все буде добре)
Які плани вашої родини, на жаль, зірвала війна?
Війна не просто зламала наш звичний ритм, а й якось дуже злісно і символічно прошлась по важливих для нас, як батьків, місцях. Обстрілом було поруйновано пологовий будинок під Києвом, де Дзвінка народилась, кілька снарядів падало неподалік тих місць де вона ходила на різні гуртки — на танці, на конструювання. А потім ще й рознесло торговельно-розважальний центр, де ми святкували її минулий День народження. Все це звісно, дуже неприємно усвідомлювати, але головне, аби якнайменше страждали люди — будівлі і інфраструктуру завжди можна відновити і, я впевнений, так і буде.
Зараз головний зірваний план — це звісно Великдень. Зазвичай їздимо в гості до родичів, друзів, зустрічаємо тих, кого давно не бачили. Цьогоріч довелося знову відмовитись від такого сценарію, як і два роки тому, коли почався COVID-19. Але тоді ми принаймні святкували разом утрьох, а зараз — дистанційно.
Українським сім’ям доводиться пристосовуватися до нової жахливої реальності. Як пояснити те, що відбувається дітям?
Ми якось говорили про це в ефірі з психотерапевтом Олегом Чабаном і мені запамяталась його дуже важлива настанова: не обманювати дітей! Не казати їм, що все закінчиться за день, чи тиждень, якщо точно в цьому не впевнений. Бо малюки довіряють вам, як нікому, і будуть дуже розчаровані, коли виявиться, що ці слова не справдились. Ми намагаємось, аби те, що відбувається донька сприймала не як тягар, а як якусь незабутню, нехай і виснажливу пригоду. Фокусуватись на позитиві. Шукати для неї нові заняття, які б відволікали від побутових незручностей, чи точніше — незвичностей. Шукаємо в архіві фотки за минулі роки — що ми робили у ту саму дату, приміром, в 2021-му, 2019-му — пригадуємо, обговорюємо.
Намагаємось, аби вона час від часу подай по відео бачилась зі своїми подругами, її гурток танцю кілька разів влаштовував онлайн заняття — тренерка перед веб-камерою показувала рухи, а дітки перед комп’ютерами — хто б де не перебував — їх повторювали. Виглядало це дуже зворушливо.
Де брати сили, щоб вистояти та підтримати дітей?
Треба просто себе переконувати, що рано чи пізно все буде добре, ви знову збереться на своїй звичній кухні, чи на улюбленому дитячому майданчику і будете пригадувати все це, як неприємну, виснажливу, але все ж пригоду із минулого. Думати: як можу цей день наблизити і все доступне для цього робити. І водночас — мати у голові чіткий і раціональний алгоритм: що робити, якщо закінчення війни затягнеться.
Плани, мрії, надії: що будете робити після нашої перемоги?
Ох, я думаю, перші кілька днів ми просто гратимемось у дитячій кімнаті і бігатимемо на прогулянки, аби надолужити згаяне. Ходитимемо у кафе на солоденьке і ділитимемось кожен своїми пережитими подіями і емоціями. Можливо, влаштуємо якусь невеличку подорож до одного з українських міст, аби лиш в них уже не лунали сирени. А ще, думаю, дружина, залюбки влаштує нам з Дзвінкою такий собі “День тата” — аби нарешті перепочити, мати трохи часу для себе, зустрітись зі своїми подругами і щомиті не озиратись — що там зараз робить дитина 🙂
Словом, те, що ще місяці три тому було для нашої родини буденністю і звичним розпорядком — зараз виглядає як розкішна мрія, яку хочеться знову втілити. Сподіваюсь, це якнайшвидше вдасться зробити. Думаю, після завершення війни люди ще більше шануватимуть і цінуватимуть кожну мить поряд із найріднішими — у мирі, злагоді та любові. Виявляється, навіть таких простих речей тебе із легкістю можуть позбавити.
