Відомий український піаніст Євген Хмара поділився своєю історією, яка розпочалася для кожного з нас 24.02.2022.
Ваші відчуття 24.02.2022, були готові, вірили, що почнеться війна?
Я думаю, що ніхто до кінця не вірив в те, що у 2022 році ми побачимо танки, які їздять містами, піхоту з автоматами в руках… Це все божевілля, яке відбувається на наших очах, на нашій землі і це все — у центрі Європи.
Моя історія почалася о 5:13, коли я прокинувся від першого вибуху у Києві. Але враховуючи те, що весь інформаційний простір за тижні до війни був перенасичений інформацією про війну, я не спав нормально останній тиждень точно. Я постійно прокидався від любого гуркоту на вулиці. То ж коли пролунав перший вибух, мені здалося, що мені здалося. Але за хвилину пролунав другий, я зрозумів, що почалося. Я підняв дружину і сказав, що у нас є півгодини на збори. За голину ми були в автомобілі і спробували виїхати у західному напрямку, але на дорогах вже був коллапс. Коли ми зупинились в черговій пробці, то подумали, що найбільший ворог в любій ситуації — це паніка, тому ми розвернулись і поїхали назад до Києва.
Так ми провели перші три дні війни у Києві. Відсвяткували п‘ятирічча нашого сина у бомбосховищі. На третій день ввечері я прийняв рішення виїхати з Києва. Ми поїхали в не популярному напрямку на той час — Полтавська область. По дорозі біля Пирятину нам на зустріч почали їхати автомобілі по зустрічній смузі блимаючи фарами. Коли я зупинився спитати, що трапилось? Мені сказали, що попереду йде бій. Ми з‘їхали з дороги в село і перечекали якийсь час. Потім на дорозі через декілька кілометрів стояла вигорівша українська колона військової техніки, яку знищив россійський гелікоптер.
Доїхавши до пункту призначення ми вирішили бути там, але за декілька днів пролунала інформація, що можуть перекривати мости через Дніпро і якщо війська продовжили б наступ лівобережжям України, то ми лишилися б у пастці. Тому ми вирушили в Олександрію. Приїхавши туди в ту ж ніч була ситуація в Енергодарі на атомній електростанції. Ми знаходились всього у 150 км від неї, тому нас знову очікувала дорога.
Дорога у три дні та у 1300 км. Так ми доїхали до західної України. Вже на другий день я давав концерт на Львівському вокзалі для переселенців. Так ми зідзвонились з Іриною Федишин та дали разом 11 концертів. А в загалом за час війни, я виступив 23 рази. Це все були благодійні концерти для військових, переселенців та дітей.
Як змінилося ваше життя та діяльність в новій реальності?
Я думаю, що немає людини в Україні в якої б не змінилось життя за ці два місяці. Але є те, чого раніше не було в такому розумінні — це вдячність за життя. Сьогодні немає спортсменів, артистів чи політиків, ми всі сьогодні — Українці. І всі ми повинні бути частиною одного механізму, який честний із собою та в першу чергу з Богом, протистоїть агресії ворога під назвою «расія».
Як переживає війну ваша родина, діти?
Всі звикають до нових реалій. Ми дітям розповідаємо всю правду. Вони знають, що в країні війна. Дітки не дивлячись на свій маленький вік, дуже зібрані, дуже організовані. Іноді здається, що вони дорослі люди, але в маленьких тілах. Також ми чекаємо на поповнення в нашій родині. Дуже хочеться, щоб мир настав раніше.
Які плани вашої родини, на жаль, зірвала війна?
Я думаю, що сьогодні про це недоречно говорити. Які у нас могли бути плани, коли ми сьогодні спостерігаємо як розтрілюється, гвалтується мирне населення? Коли стільки знищенного житла у людей? Життя розділилось на два відрізки, і частина життя «до війни» це вже минуле.
Українським сім’ям доводиться пристосовуватися до нової жахливої реальності. Як пояснити те, що відбувається дітям?
Я вважаю, що діти повинні знати правду. Вони повинні знати, що таке россія. Я не хочу, щоб діти говорили россійською мовою. Але в той же час, ми повинні зрощувати любов та світло в наших дітях. Не агрессію. Якщо ми зможемо це зробити, на нас чекає унікальне світле майбутнє, де ніколи не повториться те, що ми переживаємо сьогодні.
Де брати сили, щоб вистояти та підтримати дітей?
Потрібно шукати опору. Формула насправді є, але потрібно усвідомити її на клітинному рівні. Є вищі сили — Бог! А ми його частина! Навіть коли ми лишаємось одні, ми ніколи не одні.
Плани, мрії, надії: що будете робити після нашої перемоги?
Будемо робити все, щоб відбудовувати Україну у всіх планах. Я знаю, що ми переможемо. Я знаю, що Україна буде абсолютно іншою країною. І нам дійсно буде заздрити весь світ! Ми найхрабріший та найпрекрасніший народ у Світі!
