Юла, дружина телеведучого Анатолія Анатоліча, багатодітна матуся, розповіла про те, як вони з чоловіком і трьома дітьми пережили перші дні війни, де перебувають зараз і як змінила їх життя нова реальність.
Ваші відчуття 24.02.2022, були готові, вірили, що почнеться війна?
Ні. До війни ми не були готові від слова «зовсім». Я до останнього вірила, що в 21 столітті, в демократичному суспільстві війна — це останнє, що може статися.
В ніч перед війною ми з подружками були у столичному барі LoggerHead. Ближче до півночі до нас приєднався мій чоловік з колегами з «Ранку з України» (вони командою ходили на прем’єру фільму). Ми провели чудово час. І навіть шуткували, що якщо почнеться війна, ми у надійному місці: бар під землею є їжа і вино. Розійшлися о першій ночі 24 лютого. І я вперше за довгий час залишила машину аби забрати іі наступного дня. А вже о п’ятій ранку ми прокинулись від ударів бомб.
Ми живемо о Вишгороді, в котеджному містечку. І перші удари відчули зовсім поруч. Біля нас через дорогу військова база національної гвардії і рашисти мітили і туди теж. Коли пролунав перший вибух прокинулась старша донька Аліса. Я вже зрозуміла, що це не жарти. Доньці я сказала, що гілля впало на дах. Вона повірила і пішла спати, але вже через 5 хвилин пролунав ще один вибух і тоді ми всі зрозуміли, що почалась війна. Далі був страшний сон в чотири дні, які ми провели у власному підвалі.
Як змінилося ваше життя та діяльність в новій реальності?
Змінилось все. Головне змінились цінності. Зараз для кожного з нас Найголовніше — це безпека близьких. Речі, гроші, машини і все матеріальне не має ніякого значення. Найцінніше — людське життя. Щодо діяльності, я довго не могла прийти в себе, як і всі українці. Була повністю розгублена. І окрім новин не думала і не бачила нічого. Трохи згодом зібралась і почала допомагати і бути корисною.
Як переживає війну ваша родина, діти?
Діти відчули жахи війни на собі. Вони не могли спокійно спати, незважаючи на те, що через чотири дні ми переїхали до Кагарлику, де було спокійно. Підскакували від кожного стуку, несподіваного грохоту дверима. Через місяць від початку війни ми переїхали до Франції, адже наші діти з садочка навчались у французькій школі в Києві. Тому вирішили, що їм потрібно відволіктись і закінчити школу.
Так ми приїхали до маленького містечка у Франції. Тут вони активно задіяні в заходах української діаспори. Відвідують мітинги. Знаюсь всі військові пісні сьогодення. Малюють малюнки. Продають цукрову вату на вихідних, а гроші їм тато допомагає перераховувати на ЗСУ. Це невеликі гроші, але головне, що вони знають на собі яка страшна війна і як нам потрібно перемогти і повернутися додому.
Які плани вашої родини, на жаль, зірвала війна?
В нас було багато планів. Як і в роботі так і в житті. Вперше після народження третьої дитини ми з чоловіком планували романтичну подорож в іспанське місто Терагона. Купили квитки, забронювали готель. А також травневу подорож з дітьми в Британію, де планували відвідати місця зйомок Гаррі Поттера. Пропустили нашу Київську весну — найкращу весну у світі. В нас українців її забрали.
А найголовніше війна забрала у нас відчуття спокою. А ще вже третій рік поспіль наша середня донька Лола не може відсвяткувати свій день народження, як мріяла з друзями і гучно. Останні два роки день народження припадав на локдаун, а сьогоднішній на війну.
Українським сім’ям доводиться пристосовуватися до нової жахливої реальності. Як пояснити те, що відбувається дітям?
Наші старші доньки достатньо дорослі 10 і 9 років. Вони живуть у цій реальності. Чують розмови. Відчувають занепокоєння батьків. Друзів. Дивляться телебачення. Дивляться тік ток в якому реальності теж багато, хоч в день ми їм дозволяємо 20 хв, але цього вистачає аби зануритись в події. Звісно ми багато розмовляємо. Пояснюємо деякі події і наші плани.
Де брати сили, щоб вистояти та підтримати дітей?
Іншого вибору немає. Ми всі повинні бути сильними, мужніми адже нам ще попереду підіймати країну. І нашим дітям в майбутньому теж. І впевнена, вони і ми це зробимо. Адже Україна — понад усе! Це наша батьківщина, це наша домівка, наша земля. І зараз, живучі за 2500 км ми цінуємо кожен день вдома ще більше.
Плани, мрії, надії: що будете робити після нашої перемоги?
Я точно знаю, що не буду гаяти ні секунди аби обійняти друзів, родичів. Ми влаштуємо велику вечірку. Ми запросимо усіх друзів аби наговоритися, надивитися один на одного. В наших дітей зараз також є мрія. Вони дуже мріють піти до своєї рідної школи. Обійняти своїх вчителів, друзів. А ще ми обов’язково будемо гуляти кожного дня рідним Києвом. Насолоджуватися його красою і силою. І допомагати відновлювати нашу найміцнішу і найріднішу Україну.
