Американське видання Today поділилося історіями українських мам, які не лише врятували своїх дітей, а й допомогли сотням інших українок евакуювати своїх малюків.
Джерело: Unsplash
Цим українським мамам довелося покинути свої будинки, але вони вирішили повернутись в Україну, щоб допомогти іншим.
Після того, як ці три матері врятували своїх дітей, вони повернулися до охопленої війною країни, щоб допомогти іншим сім’ям зробити те саме. Понад 6,3 млн. мирних жителів залишили Україну з початку російського вторгнення, але, доставивши своїх дітей у безпечне місце, деякі мами повертаються, щоб допомогти своїм співвітчизникам евакуюватись.
39-річна Катерина Туркевич була змушена залишити Україну невдовзі після початку війни. Вона відчайдушно хотіла захистити свою 14-річну дочку.
«За два тижні після початку війни я була психологічно перевантажена. Я вирішила поїхати з Києва до Львова. Щоночі ми повинні були ходити в бомбосховище, і я не хотіла, щоб моя сім’я — моя мама і дочка — проводили кожну ніч в бомбосховищі», — розповідає Катерина.
Джерело: Operation White Stork
Туркевич відвезла матір та доньку до Польщі автобусом. Зазначимо, що 2,9 млн. українців знайшли притулок саме у Польщі.
«Моя донька весь час плакала. Вона не могла стримати сліз, і коли ми дісталися центру для біженців, вона просто продовжувала плакати. Ми взяли з собою небагато — лише одну маленьку валізку», — згадує вона.
Опинившись у безпеці у Польщі, Туркевич зрозуміла, що має щось зробити, щоб допомогти своїм співвітчизникам-українцям. Вона вирішила стати волонтеркою UkraineFriends – команди українців, які допомагають у евакуації та гуманітарних питаннях.
Ще одна українка – Оксана Заєць-Крив’як, колишня вчителька та мама шістьох дітей віком від 2 до 14 років, була одна зі своїми дітьми, коли Росія вторглася в Україну. Її чоловік був у Польщі по роботі. Коли впали перші бомби, чоловік благав її покинути їхній будинок у Києві, але вона боялася.
Зрештою, вона евакуювала всіх шістьох своїх дітей та доставила їх у безпечне місце на заході України.
«Для мене це завжди було поєднання страху та бажання щось зробити для інших. Я можу щось зробити, щоб допомогти іншим», — каже українська мама.
Джерело: Operation White Stork
Її чоловік повернувся до України і одразу приєднався до загону територіальної оборони країни. Вона каже, що вроджене бажання допомагати іншим передається у її сім’ї.
«Разом із нашими старшими дітьми ми весь час були зайняті чимось корисним. Ми робили сітки, які могла б використати наша армія, займалися гуманітарною допомогою та різноманітними благодійними організаціями. І я дуже вдячна за це», – розповідає Оксана.
Нині вона продовжує допомагати українцям безпечно евакуюватись. Заєць-Крив’як – координатор автобусів, а Туркевич – провідний координатор евакуації. Обидві мами цілодобово працювали, рятуючи українок та їхніх дітей, а також забезпечували тих, хто потребує їжі, води, підгузків, ліків та одягу.
Організації UkraineFriends на сьогоднішній день вдалося благополучно евакуювати понад 10 тисяч людей, а понад 5 тисяч евакуйованих отримали житло від партнера проекту Airbnb.
29-річна Крістіна Романюк, мама 6-річної доньки та координатор автобусів, також працює в цій організації. Вона залишила свій будинок в Україні після початку війни та залишилася у Львові, щоб мати можливість допомагати іншим евакуюватись у безпечні місця.
Джерело: Operation White Stork
Вона каже, що у міру того, як стрілянина та обстріли на сході посилилися, посилилися і наслідки війни для психічного здоров’я. За її словами, люди, яких вона зараз евакуює, не тікають із гіпотетичної зони бойових дій — вони все це вже бачили та випробували на собі.
Мало того, що мами пропонують евакуацію та гуманітарні послуги, вони фактично стали працівниками психіатричної допомоги.
«Люди, які сідають у автобуси, почуваються пригніченими. Вони зазнали великої травми і не знають, куди їдуть. Вони покидають рідну землю. Вони залишають свої будинки. Вони сумують за своїми родичами, членами сім’ї, і це дуже, дуже тяжко для них. Люди психологічно травмовані. Досить часто їхні емоції приглушені. Ми мали хлопчика, який, перетинаючи кордон, не міг правильно вимовити своє ім’я. Евакуація займає сім, іноді дев’ять годин, і цей час ми можемо надати деяку психологічну підтримку людям. Як мінімум, дати їм надію», – каже Романюк.
Наймолодшій евакуйованій дитині за підтримки організації було 10 днів. Усі три українки кажуть, що їхній материнський досвід робить їх найкращими людьми для догляду за евакуйованими, більшість із яких самі є мамами. За їхніми словами, за часів травм та занепокоєння мамам, яких вони евакуюють, теж потрібна материнська турбота.
«Я дивлюся на них і згадую, якою була моя мала, коли їй було 1, 2 і 3 роки. Маленькій дитині не поясниш і не змусиш зрозуміти, що відбувається. Ми також не розуміємо, чому це з нами відбувається. Тому ми намагаємося поставити себе на їхнє місце і зробити все можливе, щоб забезпечити їм хоч якийсь комфорт», — підсумовує українська.
